«Nulla dies sine linea»: як життєва несправедливість привела в науку Олександра Білоуська, для якого історія Полтавщини як жива кров

Ми звикли думати, що історія — це пил архівних полиць, але для Олександра Білоуська вона — жива кров. Будучи нащадком козака Кременчуцької сотні, він занурився у глибини минулого, дослідивши власний рід до 14-го покоління, і перетворив особисту генеалогію на фундамент для літопису всього краю.

У його житті мистецтво переплелося з наукою: мріючи про пензель, він взяв до рук перо історика через життєву несправедливість. Це людина, яка випередила свій час, і сьогодні, у свої 75 років, автор понад 80 книг та творець фундаментальної енциклопедії «Полтавіка» продовжує працювати по 14 годин на добу. Його життєве кредо — “Nulla dies sine linea”, що в перекладі з латинської означає жодного дня без рядка.

Чому краєзнавство — це зброя національної безпеки? Про яку саме несправедливість юності йдеться у долі Олександра Андрійовича? Якою він бачить Полтавщину у далекому майбутньому та чому Білоусько не став би Білоуськом без своєї родини — детальніше у нашому великому інтерв’ю.

Михайло: Олександре Андрійовичу, ви — нащадок козака Кременчуцької сотні Чигиринського полку Матвія Білоуська, зафіксованого в реєстрах 1649 року. Як усвідомлення власної генеалогії вплинуло на ваше рішення присвятити життя історії? Це був поклик крові чи свідомий вибір науковця?

Олександр: Це питання стосується двох принципів — крові й ґрунту. Але воно значно глибше. У піонерські та комсомольські роки нашого дитинства і юності нас не надто заохочували до вивчення родоводу, особливо якщо він сягав козацьких часів. Та й сьогодні це залишається проблемою для молоді — наскільки глибоко вони знають своє коріння? А простір для дослідження тут надзвичайно великий.

Те, що мій рід має козацьке походження, засвідчено в реєстрі 1649 року — першому своєрідному переписі, укладеному за наказом Богдана Хмельницького під час формування Війська Запорозького нової української держави. Саме там я знайшов ім’я Матвія Білоуська — серед перших десяти козаків Кременчуцької сотні Чигиринського полку. Цю сотню можна назвати елітною — з неї формувався старшинський склад.

Як саме він започаткував династію і де осів згодом, встановити вже неможливо. Проте відомо, що я народився на родовому хуторі Білоуському в тодішньому Козельщинському районі (нині це територія Кременчуцького району). Колись там були десятки хуторів, але в 1950-х роках їх ліквідували. Сьогодні залишилися лише місця, де вони стояли.

Я не раз бував там: фотографував, досліджував, намагався відчути зв’язок із минулим. Для своєї онуки я уклав родовід — своєрідну генеалогічну книгу пам’яті. Вона — представниця чотирнадцятого покоління, якщо рахувати від середини XVII століття. Я описав усі відомі гілки роду, додав короткі біографії тих, про кого вдалося знайти відомості, зазначив місця, пов’язані з історією нашої сім’ї.

Утім, це лише основа для майбутніх досліджень. Принцип крові й принцип ґрунту усвідомлюються значно пізніше. А от характер — той самий, козацький: непоступливий, подекуди впертий — мабуть, залишається від предків.

Михайло: І це, напевно, найвідчутніший зв’язок із тими далекими часами. Тобто можна сказати, що ви є частиною цієї історії. Я також знаю, що ви мріяли про шлях художника, але доля розпорядилася інакше.

Олександр: За цією долею стояли конкретні люди. І досі ця рана, як кажуть, не загоїлася, тому що я став жертвою інтриг — на не надто високому, радше шкільному рівні. Змінилося керівництво, прийшла нова директорка, у якої виникли певні конфлікти з моїм батьком.

У результаті мені в журнал поставили поточні четвірки, хоча всі чвертні та річні оцінки — з першого по десятий клас, а також екзамени — були лише п’ятірками. Але документи на золоту медаль забрали й переробили на срібну. У той час до творчих вишів вступали на місяць раніше. Такий часовий “зазор” давав можливість талановитій молоді, навіть якщо не вдалося вступити з першого разу, спробувати подати документи до інших закладів. Я ж через ці обставини вже не встигав вступати.

Я дуже переживав із цього приводу. Потім випадково побачив у газеті «Зоря Полтавщини» оголошення, що Полтавський державний педагогічний інститут (нині Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка) проводить набір студентів, зокрема на історичний факультет. Історію я добре знав, тому вирішив вступати саме на цю спеціальність.

Михайло: Бачите, як доля розпорядилася… Можливо, так і мало бути?

Олександр: Так, мабуть, це доля. З того часу я став істориком, але паралельно займався мистецтвом та мистецтвознавством. З шостого класу я виписував і вивчав книги з мистецтва. І зараз, на схилі літ, знову читаю ті самі книги, які колись знав майже напам’ять.

Я також навчався живопису — спочатку самостійно, а потім у художніх школах. Освоював усе: від мольберта, палітри до підрамників, полотен, ґрунтів і фарб.

Михайло: Скільки у вас загалом робіт із живопису?

Олександр: У школі дуже багато малював, в інституті, в армії, та й потім продовжував. Малював до останнього часу. Здебільшого це були оформлення кабінетів, монументальні роботи або подарункові картини. Багато робіт розійшлося, і я навіть не можу вже встановити, де саме вони зараз. Загалом, мабуть, близько сотні робіт.

Іноді друзі показують картини, які я малював ще в школі — портрети чи інші роботи. Дивлюся на них і бачу, що щось у них таки є схожим на реальність.

Дивіться повне інтерв’ю на НП медіа

Михайло: Дивіться, щодо ваших публікацій і наукових робіт: понад 2000 публікацій і близько 80 написаних книг — це фактично все ваше життя. Ми знаємо, що за цим стоять робочі дні по 14–16 годин. Як ви знаходите в собі цей внутрішній двигун?

Олександр: Бачите, є такий латинський вислів, який я дуже люблю — nulli dies sine linea, тобто «жодного дня без рядка». Саме в цьому і полягає сенс.

Тобто кожного дня ти повинен щось зробити: написати, набрати текст, намалювати, відредагувати або проконтролювати роботу. Це стає способом життя — так само, як чистити зуби, тільки робота. І це не сприймається як тягар, тому що це теж творча праця.

Спочатку ти досліджуєш матеріал, потім бачиш, як із нього «виліплюється» книга. А коли книга вже готова — і ти розумієш, що за неї не соромно, — це стимулює та надихає.

Є ще один важливий момент. Для творчої людини важливе натхнення, але в науці воно не завжди є визначальним. Тут потрібна дисципліна. Просто налаштовуєш себе на те, що роботу потрібно робити регулярно.

Михайло: Без дисципліни в науку справді не можна йти. Що ж до натхнення — його можна чекати роками й так і не дочекатися. Тому тут найважливіша саме дисципліна.

Олександр: Так, саме так. Ви ще згадували про мій творчий доробок — я й сам здивувався, коли підрахував усі публікації й книги. Деякі з них — по 1500 сторінок…

Михайло: У цих усіх книгах і публікаціях яку роль займає саме історія Полтавщини?

Олександр: Ви знаєте, колись, ще коли я був у школі, я починав виходити на республіканський рівень як педагог-новатор — із публікаціями, участю в різних проєктах. Я брав участь у серйозних нарадах, семінарах, працював над проєктами як по лінії Ради Європи, так і по лінії Міністерства освіти.

А потім я зрозумів, що таких, як я, в Україні достатньо. А от регіональна історія, місцева історія — це зовсім інша справа. Тут мені вже ніхто не заважав, і, як кажуть, не було прямої конкуренції.

До того ж навіть велика академічна наука лише останнім часом почала більше звертати увагу на локальну історію. Раніше до цього ставилися дещо зневажливо: мовляв, що таке місцева історія? Але насправді це — величезне поле для досліджень.

Я інколи навіть дивуюся, чому до мене нікому не спало на думку створити полтавську енциклопедію. Адже це відносно простий, але дуже потрібний проєкт.

Так само й серія підручників з історії Полтавщини для загальноосвітніх шкіл — такого раніше майже ніде не було, тільки в нас. Тобто це були серйозні проєкти — і методичні, і суто краєзнавчі.

А потім ця робота починає захоплювати. Ти починаєш дивитися ширше — на контекст української та світової історії. Виходиш на новий рівень: порівнюєш регіональну історію з історією інших країн і бачиш, де ми випереджаємо світ, а де, навпаки, ще відстаємо або взагалі відсутні.

Це дуже цікава робота саме під таким кутом зору. І так і народжуються всі ці книги й публікації — ті 80 книг і понад 2000 статей, про які ви згадували. Ось так воно і робиться.

Михайло: У даному випадку ми говоримо і про краєзнавство. Як ви вважаєте, чи усвідомлює сьогодні держава, що краєзнавство — це не просто хобі, а фундамент національної безпеки та ідентичності?

Олександр: Бачите, в Україні краєзнавство пережило дві хвилі розвитку. Після революції 1917 року відбулося національне піднесення, з’явилося багато сильних краєзнавчих кадрів, і ця наука активно розвивалася. Але в 1930-х роках цих дослідників фактично знищили.

Після цього краєзнавство довгий час існувало радше на рівні хобі чи аматорства. У газетах могли написати про передовиків села чи висвітлити історію колгоспу. Це не погано, але таке краєзнавство було доволі поверховим.

Ситуація змінилася після відновлення української державності. До краєзнавства знову почали приділяти більше уваги, захищаються дисертації на цю тему. Важливу роль відіграє Національна спілка краєзнавців України — це вже серйозний науковий і організаційний рівень.

Сам факт існування цього центру, де я працюю директором, також важливий. Держава підтримує і фінансує такі установи. Хоча про фінанси зараз говорити складно, але головне — є база, є можливості, є фахівці.

Ви також правильно відчули питання невикористаних можливостей. Тут можна багато говорити про значення історичного часу. Є дослідження, які є важливими, але не завжди актуальними для сьогодення — вони також потрібні, але потребують іншого підходу.

Наразі найважливіше інше. Через війну я фактично відклав багато проєктів. Бо що може бути важливішим за цю тему?

Разом із колегами ми підготували два довідники для Збройних сил України. А також видання для шкіл — «Московія проти України». Це історія нашого протистояння в різні періоди, з картами, ілюстраціями, схемами та біографічними довідками. Що може бути актуальнішим сьогодні? Зараз усі зусилля спрямовані саме на це. Було б добре, щоб подібні матеріали були доступні практично в кожній школі для навчання та виховання молоді.

Михайло: Ви були педагогом, дослідником, редактором, митцем… Ким ви відчуваєте себе найбільше?

Олександр: От усім, що ви перелічили. Я відпочиваю, змінюючи вид діяльності. Це не означає, що я зовсім не відпочиваю — хоча бувають роки, коли й відпустки немає. Все залежить від того, як реалізується проєкт. Коли ми працювали тут вечорами, я вже почав орендувати це приміщення. Це не перша моя робоча «штаб-квартира». Ми часто засиджувалися до 12-ї ночі, інколи й до другої, а потім роз’їжджалися по домівках.

У мене невеликий штат — у центрі працює лише п’ять людей. Але я співпрацюю з архівами, з Полтавським державним архівом, із краєзнавчими музеями, іншими музейними й науковими установами, педагогічними колами. Коло співпраці дуже широке. Це всі автори та співавтори — щоб не склалося враження, що все робить лише Білоусько. У нас серйозна команда, хоча й переважно позаштатна. Люди приходять після роботи, після п’ятої години, і ми працюємо далі.

Зараз у центрі встановили автоматичну систему, тому о шостій вечора всі розходяться. Я звик до такого режиму, але вихідні залишаються найкращим часом для роботи, коли ніхто не заважає.

Головне — зберегти ті залишки здоров’я, які ще дозволяють працювати. І я думаю, що рано чи пізно воно все одно ж закінчиться. Тому приходиш до розуміння, що вже не дозволяєш собі розпорошуватися на те, що раніше міг би прочитати чи дослідити. Тепер я чітко знаю: цього я вже не буду робити — мені потрібно зосередитися на тому, що справді важливе.

Михайло: Тобто ви розставляєте пріоритети?

Олександр: Так, обираю те, що справді має значення. І це також про живопис. Я його не покинув, але розумію, що вже не зможу концентруватися на ньому так, як раніше. Тому переключаюся на інші види діяльності. Раніше серйозно займався фотографією, але зараз це стало доступним майже кожному, тому я більше економлю сили й зосереджуюся на основній роботі. Але робота все одно триває — просто в іншому темпі.

Михайло: У вас справді бурхливе, творче, натхненне життя…

Олександр: Ой, бурхливе і творче… Ви ж теж творча людина, тому розумієте, що це таке творче горіння. Але якщо його не підтримувати, воно може перетворитися на дим або зовсім згаснути. Тому це горіння потрібно постійно підживлювати.

Михайло: Як-то кажуть, творчість — це наш антидепресант. Якщо на роботі ми вигораємо, то творчість допомагає нам відновити сили й зарядитися.

Олександр: Так, ви правильно кажете.

Михайло: Я згадував філософську думку, яку ви часто повторювали: треба садити яблуню, навіть якщо сам не їстимеш її плодів…

Олександр: Так, я пам’ятаю цю притчу. Дід садить яблуню, а онук питає: навіщо садити, якщо сам не скуштуєш яблук? А дід відповідає: не я — так інші скуштують.

Усе, чим ми займаємося, не можна оцінювати лише сьогоденням. Робота історика, дослідника, краєзнавця спрямована в майбутнє. Прийде час, коли наші напрацювання стануть джерельною базою для нових поколінь дослідників — так само, як для нас сьогодні є джерелом праці істориків XIX століття, яких уже немає, але чиї документи та книги ми використовуємо.

Тому до кожного проєкту ми видаємо томи документів, які можемо опублікувати. У цьому нам допомагає Тарас Павлович Пустовіт, заступник директора Державного архіву Полтавської області. Ми вже видали чимало документальних збірників — і ця робота також має бути спрямована в майбутнє. Хтось обов’язково скуштує ці яблука.

Михайло: Але все ж дуже цікаво… Якщо звернутися до всього вашого творчого доробку, який із проєктів ви вважаєте тією самою «яблунею» — найбільшою особистою перемогою над часом?

Олександр: Бачите, час завжди перемагає над нами, і ми його ніколи не переможемо. Важливо не відставати від часу. Є гарна фраза — «випереджати час», але що означає випереджати час? Нам потрібно йти в ногу з часом, дивлячись у майбутнє і водночас оглядаючись на минуле. І таким проєктом для мене стала «Полтавіка. Полтавська Енциклопедія». Я думаю, що вона стане моїм останнім великим проєктом.

Якщо говорити про найважливіше, — це той проєкт, над яким ми зараз працюємо паралельно. Зараз ми створюємо книгу слави і пам’яті «Полтавська область. Російсько-українська війна». Ми збираємо матеріали про наших земляків — учасників війни, які загинули. Уже зібрано матеріали про понад чотири тисячі людей, і це лише ті дані, які вдалося опрацювати й опублікувати. Оце зараз наш головний проєкт — той, над яким ми працюємо постійно.

Михайло: Ми з вами багато говоримо про роботу, але скажіть, яке місце у вашому житті відіграє родина? Ви часто підкреслювали, що вона для вас має велике значення. Чи стали б ви тим, ким є сьогодні, якби не сім’я?

Олександр: Ми з вами справді говорили про багато важливих речей, але один момент випустили — а він надзвичайно важливий. Запам’ятайте: Білоусько ніколи не став би тим, ким є, якби не родина, якби не сім’я.

Ви починали інтерв’ю з питання про рід, про історію роду. І це не випадково. Звісно, більшість із нас знає свою родину до третього покоління: дід, баба, батько, мати. Не кожному щастить не лише застати прадіда чи прабабу, а й поспілкуватися з ними. Мені в цьому плані пощастило — я мав можливість спілкуватися з одним дідом і однією бабусею. Іншого діда я не пам’ятаю — він помер у 1947 році, ще до мого народження, у голодний рік.

Ті, хто були до нас, як кажуть, дають нам наснагу. А є ще сім’я — дружина, діти — без яких ти, по суті, ніхто. Усе, чого я досяг, майже на сто відсотків — це завдяки родині, завдяки дружині, яка підтримувала мене і завжди була поруч.

Ми й далі разом — уже відзначили золоте весілля. Пройшли весь цей шлях, усі труднощі. Вона ніколи не скаржилася на те, що в нас немає грошей, квартири, машини чи дачі. Насправді й сьогодні багато чого з цього немає. Зате вся квартира — в книжках.

Коли ви перелічували мої захоплення, то згадували, що я бібліофіл. У мене вдома серйозна бібліотека. Я ще й колекціонер — маю чимало різних речей. Можливо, з погляду прагматичності це здається марним: за ті кошти, які я витратив на книжки, можна було б купити машину.

Михайло: Але ж, по суті, ви вкладали в себе. Хіба це не найкраща інвестиція?

Олександр: Не зовсім у себе — радше в розуміння світу. Коли я працював у школі, я знав: диплом — це ще не все. Що таке диплом? Я тричі здобував вищу освіту вже після того, як офіційно закінчив інститут. Бо потрібно постійно бути в руслі часу, встигати за новими поглядами, відкриттями, змінами.

Я бачив, як деякі мої колеги не витримували змін. Коли почалася перебудова і відкрилися нові факти, нова правда про події минулого, хтось не зміг це прийняти. Були навіть ті, хто зламався психологічно. Людина звикає вважати щось істиною в останній інстанції, а потім світ змінюється — і вона не може перебудуватися. Тому треба не лише жити в часі, а й уміти його бачити. Ми не можемо зупинити час.

Михайло: Ми не лише маємо бачити час — ми повинні його ще випереджати. Це я зробив такий невеликий висновок з нашої розмови. Наостанок хочу запитати вас про наступне: ви також часто повторюєте: «Дорогу долає той, хто йде». Тож скажіть, куди сьогодні спрямований ваш особистий шлях? І якщо дивитися ширше — якою ви бачите дорогу Полтавщини? Якою мрієте побачити її в далекому майбутньому?

Олександр: Наші мрії… По-перше, щоб збереглася Україна і Полтавщина як політичне, культурне й територіальне утворення. Просто щоб вони збереглися. Ми ж не могли уявити, що виникне ситуація, подібна до теперішньої.

Михайло: Мені здається, подібні ситуації вже були й раніше. Ще за козацької доби ми постійно потерпали від пазурів нашого сусіда. Історія ніби повторюється. Це вже певною мірою українська історична реальність — доля, яку ми не обирали, але яка обрала нас.

Олександр: Ось, наприклад, моя дружина з Херсонської області. Для нас Херсонщина була віддушиною влітку, коли я працював у школі. Я брав дітей і віз їх до тещі й тестя — дуже гарних людей. Ми жили в херсонських степах, а потім їхали до Азовського моря. Це було звично, зрозуміло, не викликало жодних запитань.

А зараз Херсонська область окупована. І українського там, що ще не знищили, намагаються знищити далі. Скільки це триватиме? Ви запитали про Полтавщину… Я не хочу такої долі для Полтавщини. Найважливіше — зберегтися.

І вся надія — на молодь. Я дуже задоволений сучасною молоддю. Вона більш просунута, розумна, добре вивчає іноземні мови — не так, як ми колись, коли десять років вчили мову в школі, ще п’ять років в інституті й усе одно не знали її. Хто хотів — той вивчив.

Молодь тісно пов’язана з технологіями, вона розуміє сучасні тенденції. Головне — не заважати їй. Це вічна проблема батьків і дітей, коли батьки намагаються нав’язати дітям стереотипи свого життєвого досвіду. Це важливо, але в дітей — своє життя, і воно буде формуватися інакше. Тому майбутнє в руках молоді. Але молодь повинна мати освіту і характер. Як ви й казали — освіту і характер. Без освіти нікуди, і без характеру теж.

Михайло: І, звичайно, потрібна дисципліна.

Олександр: Це залежить від того, чим будуть займатися.

Михайло: Дякую вам, Олександре Андрійовичу, за цю прекрасну розмову. Ми проговорили дуже цікаві речі. Будемо сподіватися на краще.

Олександр: Ви знаєте, навіть не віриться, що вже 75 років. Іноді ставлю собі запитання: що таке ювілей? Це не підсумок. Це лише привід зупинитися, озирнутися назад, оцінити прожите життя.

Михайло: Або це просто ще один етап, новий старт. Етапи життя не закінчуються — вони постійно продовжуються.

Олександр: Як на довгій стадіонній доріжці — рух триває безперервно.

Михайло: Нехай же цей рух буде для вас творчим і натхненним, а життя — наповненим новими звершеннями.

Олександр: Дякую.

матеріал підготував/ла: Олександра Клиша